Такі слова перед початком постановки промовив зі сцени її режисер Віталій Сініков. А йшлося про популярну в українських театрах оперету «Гуцулка Ксеня». Виросла вона з однойменної пісні, хіту на всі часи, і саме за мотивами цієї оперети у 2019 році було знято фільм, що став подією у вітчизняному кінематографі. Але ж твір від початку театральний, він йде на різних сценах і трактується досить вільно. Своє бачення «Гуцулки Ксені» столичному глядачеві запропонував Одеський академічний театр музичної комедії імені Михайла Водяного 11 червня на сцені Міжнародного центру культури і мистецтв Федерації профспілок України (Жовтневого палацу). З шістнадцятьма акторами, з майже двома десятками танцюристів і навіть з оркестром у десять осіб. Бенд розмістили не в ямі, а на другому ярусі чи пак довжелезному балконі над сценою. Музиканти хоча і не виходили наперед, були учасниками подій, оскільки все починається в готелі «Говерля» (вивіска, що світилася над балконом — Goverla), а чому б у готелі не бути оркестру? І вже надалі музики органічно лишалися частиною вистави. Оперети чи мюзиклу? На сторінці Тетру музкомедії, що присвячений виставі, вказано ще точніше: фолк-мюзикл. Офіційна дата створення — 1938 рік, Станіслав (нині — Івано-Франківськ). Мюзикл як жанр тільки-но сформувався. У Сполучених Штатах. Тобто вплинути безпосередньо на Ярослава Барнича, автора музики та лібрето, він не міг. Але на нього точно вплинули класична та нововіденська оперети, бо таких вистав чимало поставив сам Барнич. Вокальні партії в його виставі не надто складні, але вони все ж таки для співаків з академічною школою. Яку, до речі, демонстрували одесити. Танці, парні та групові, якими часто закінчуються вокальні номери, а також великі танцювальні номери з кількома учасниками, простий сюжет (а хіба складна драматургія в творах Й.Штрауса чи І.Кальмана?), щасливий фінал, однозначні та обов’язкові персонажі — герой, простак, т.п. — це все є риси оперети. До речі, комічний персонаж — професор Зілинський, не просто ентомолог, а лепідоптеролог, тобто вчений, який вивчає метеликів, костюмом та поведінкою «ботаніка» дуже схожий на персонажа з відомого фільму польського режисера Юліуша Махульскього «Дежа вю», який, за дивним збігом, знімався в Одесі. Але значно пізніше за виставу — наприкінці 80-их років минулого сторіччя. А можливо, прообразом Зілинського був Бенедикт з книги француза Жюля Верна «П'ятнадцятирічний капітан», також ентомолог і теж одинак. Скоріш за все, таким є архетип вченого, який цілком занурений у свою, геть незрозумілу нормальним людям справу і не дуже цікавиться реальністю. І, як і повинно бути за правилами оперети, персонаж простак у виконанні Андрія Мирошниченка голосу не має, проте співає дуже душевно. Але. У справді гуцульский музичний колорит внесений дуже популярний на момент створення п’єси жанр — танго. Власне, лейтмотив вистави — пісня «Гуцулка Ксеня», що була створена задовго до оперети — то є танго. І тут вже проступають риси мюзиклу, одна з них — здатність легко приймати нові музичні стилі. В США це був насамперед джаз. Так от, аранжування для цієї постановки виконав відомий одеський джазовий піаніст та композитор Олексій Петухов. І оркестр теж має естрадно-джазовий склад. А от виконання пісні «Гуцулка Ксеня» Марічкою (актриса Ірина Ковальська) — прямо рок-балада. Ще характеристика мюзиклу: ця арія виконується не просто в танці, а прямо під час акробатичних номерів, тобто у дуже незручному положенні для вокаліскти. Наявність радіомікрофонів теж сприймається як риса мюзиклу, хоча на сьогодні це скоріше необхідне технічне рішення. Не виникає сумнівів, що виконання живе: про це свідчить і звучання оркестру і багато деталей у співу акторів. Варто згадати контекст, епоху, коли створювалася та виконувалася вистава. Він так чи інакше проступає у розважальній оповіді. Ця частина України тоді входила до складу Польської Республіки, держави, де кар’єрні перспективи мали насамперед етнічні поляки. Прем’єра оперети мала відбутися в Косові, але польський староста заборонив, бо: «… гуцули це польське плем’я і їх невільно показувати на підмостках українського театру». І активний рекрутинг емігрантів для США в цих краях теж мав місце. Ці аспекти не дуже помітні, але вони є. Наскільки надавати вагу тому чи іншому — вирішувати постановнику. В цьому п’єса виявляє високу пластичність. Насамперед, ми знаємо другу її версію, ту, що була відновлена Ярославом Барничем вже після еміграції, а перша ж не збереглася. У другій редакції Ксеня їде з коханим, а у першій, побувши в Сполучених Штатах, вертається додому. Дослідники проводять багато інших паралелей між творчістю та особистим життям автора. Образ головної героїні, найімовірніше, списаний з Ксенії Клиновській, в яку був закоханий одружений музикант, їй була присвячена і пісня. Героя звуть Яро, повне ім’я — Ярослав, як і в Барнича. Дядько головного героя Майкл Деделюк був січовим стрільцем, композитор — теж. Тож рівнів складності, глибин та різноманіття смислів в кожну постановку можна внести багато та різних. Звичайно, наскільки це дозволять правонаступники Барнича, оскільки автора не стало у 1967 році і термін переходу твору у суспільне надбання (70 років) ще не сплив. В оригінальному лібретто три дії, а в постановці Театру музкомедії — дві, і кожна починалася зі звуків трембіти, на якій грав гуцул з лівої ложі. Виконавець дуже фактурний, його варто роздивитись на фінальному поклоні. Одесити обрали суто оперетковий жанр: вистава сприймається дуже легко, що, можливо, і найкраще в теперішній час. В ній представлені лише універсальні, позачасові суперечності та проблеми: духовне чи матеріальне, кохання чи гроші. Вірність. Небезпека побуту для любовних стосунків. І не те, щоб вони глибоко досліджувалися. От задекларовано бажання головного героя лишитися на історичній батьківщині. Але наскільки переконливо? А чому Ксеня повірила, що йому потрібна саме вона, а не гроші, які він через укладання шлюбу з українкою має отримати? І чи він справді від них відмовився чи ж потім не передумає? Всі ці непрості питання перекриває музика і темпераментна безпосередність того, що відбувається на сцені. Актори грають опукло, яскраво, часто до гротеску. Може саме така однозначність сьогодні бажана для сприйняття. Партер та амфітеатр Жовтневого був повний. І глядачі після закінчення вистави аплодували стоячи. Текст та фото — Олександр Зубко

Подія відбулася 16 травня, експозицію розміщено в Українському домі. Обидва творчі об’єднання, «Живописний заповідник» та «Паризька комуна», утворилися наприкінці 1980-х — початку 1990-х років, і стали важливим етапом у формуванні великої кількості нині відомих в Україні та за кордоном художників. Багатьох вже нема на світі. На виставці представлено близько трьох сотень робіт від півсотні авторів, і були вони створені в часи активної діяльності об’єднань. Академічних творів серед них нема. Більшість картин ніколи не експонувалися. Виставка триватиме по 30 червня. Текст та фото — Олександр Зубко

12 квітня в Мистецько-концертному центрі імені Івана Козловського, що у Києві, пройшло святкування 70-річчя письменника, громадського діяча та джазмена Сергія Грабара. Воно мало форму джазового концерту, на якому звичні музикальні номери чергувалися з музично-літературними, для них Сергій кілька років тому вигадав спеціальний термін — «джазочитання»: він сам, а в одному місці — конферансьє Олександр Рудько, промовляли новели авторства Сергія, а товариші виконували відповідні до них джазові твори. Сергій Грабар видав майже два десятки книжок, у 2016 році заснував та очолює громадську спілку «Всеукраїнська асоціація джазу». Найтриваліший з київських джазових фестивалів «Єдність», організатором якого є Сергій, стартував ще у 2002 році. Переривався він лише в перший ковідний рік та з початком великого вторгнення «стоїть на паузі». Текст та фото — Олександр Зубко

22 червня розпочався ХI Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». Крім книжкової ярмарки він включає близько 100 подій, що входять до кількох програм: літературної, професійної, музичної, програми для та про дітей та підлітків «Коли війна не лише у книжках», фокус-теми «Коли все має значення», спеціальної програми «(не)публічні бібліотеки», спеціальної програми Українського ПЕН «Пам’ять говорить», спеціальної програми від Довженко-Центру «Літературний кіноканон. Том перший». Фестиваль тривав до вечора неділі, 25 червня. Фото і текст Олександр Зубко

4 лютого в Національному цирку України (Київ) відбулася прем’єра вистави «Цирк у стилі джаз». Так, цирк працює, і це вже п’ята вистава за час повномасштабної війни. Більшість номерів стилізовані під часи Великої депресії: епоху гангстерів, «сухого закону» та золотого часу джазу. Також в обох холах на другому поверсі працює фотовиставка, присвячена музикантам, які працюють або працювали в оркестрі цирку. Експозиція охоплює останні 19 років: найстаріша фотографія зроблена у березні 2004 року, а найсвіжіші — під час підготовки програми «Цирк у стилі джаз» та останніх концертів попередньої, різдвяної програми. Автор усіх фотографій — відомий джазовий фотограф Олександр Зубко. Вистава триватиме до 26 березня.

Україна офіційно подала заявку на внесення історичного центру Одеси до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Президент України Володимир Зеленський заявив, що це є життєво важливим для захисту культурної спадщини України від Росії, яку він назвав «терористичною державою». Радіо Свобода зібрало у цій галереї кілька визначних місць в Одесі.

У Харкові зазвучала "Червона скрипка" легендарного майстра Антоніо Страдіварі, якій торік виповнилось 300 років. Музичний інструмент до міста привезла його власниця, американська артистка Елізабет Піткерн. До неї скрипка потрапила у 16 років, це був подарунок дідуся. Нині один із найвідоміших витворів італійського майстра оцінюють у 15 мільйонів доларів. Тож скрипку весь виступ пильнували спецпризначенці. Елізабет Піткерн грала у супроводі харківського симфонічного оркестру. А от побачити та почути легендарний інструмент могли всі охочі. Після кількахвилинного виступу десятки людей дякували музикантам бурхливими оплесками. Це була невеличка репетиція перед головним концертом. До цього легендарна скрипка звучала у Харкові двічі. "Дуже цікаво перебувати поруч з цим інструментом. Від нього, дійсно, йде справжнє тепло. І при чому, у нього є таке цікаве якість — чим далі ти від нього відходиш, тим краще стає звук. Це ось у скрипок Страдіварі є таке незрозуміле якість", — говорить диригент молодіжного симфонічного оркестру "Слобожанський" Даніїл Австріх. "Грати на скрипці у звичайному концертному залі більш правильно. Але грати під відкритим небом мені аж ніяк не складно. Утім сам інструмент не можна довго тримати на сонці. Адже йому 300 років", — додала власниця червоної скрипки Елізабет Піткерн.

«Баядерка» – одна з найграндіозніших, монументальних вистав Людвіга Мінкуса і Маріуса Петіпа. Сюжет балету видається східною казкою про любов, вірність і підступність.Дія відбувається в Стародавній Індії. Любов баядерки (танцівниці) Нікії і воїна Солора викликає гнів закоханого в неї могутнього Великого браміна, раджі і його дочки Гамзатті, нареченої Солора. Нікія вмирає від укусу змії, захованої в кошик квітів, яку їй підносять під час релігійного свята. Лише у світі сновидінь Солор зустрічає тінь баядерки. Не судилося здійснитися весіллю Солора і Гамзатті – землетрус руйнує палац, і всі гинуть під його руїнами. У картині апофеозу знову зустрічаються тіні Нікії і її коханого.Балет «Баядерка» Людвіга Мінкуса востаннє йшов в репертуарі Львівської опери у травні 2019 року, тож глядачі знову зможуть побачити цю чаруючу казку. Сюжет балету, що відбувається у Стародавній Індії, сповнений вражаючих пристрастей – жертовної любові та підступності. Серед виконавців – провідні солісти балету Ярина Котис, Дарина Кірік, Олександр Омельченко, народний артист України Євгеній Свєтліца, Альбіна Якіменко, Вікторія Ткач. Диригентка вистави – Ірина Стасишин.

Могут ли посетители концерта соблюдать необходимую дистанцию в два метра? Да, если все они в этот момент находятся в автомобилях. Во всяком случае, организаторы карантинного концерта на парковке на это рассчитывали. Электронный музыкант Monoconda презентовал свой альбом, записанный и выпущенный во время карантина, на стоянке за ТРЦ. Здесь собралось около 60 автомобилей, владельцы рассредоточились по территории. Музыка звучала на всю парковку, поэтому запираться в машине и ловить радиоволну, как обычно происходит в автокинотеатрах, было не обязательно. Кто-то забрался на капот или даже на крышу авто, кто-то устроился на асфальте рядом, а кто-то болтает со знакомыми возле бара — границы паркомест иллюзорны. На сцене только артист, за ним экран, вижуалы для которого готовила команда медиахудожников Black Box. К середине выступления подтягиваются байкеры, кто-то начинает кататься на тележках из супермаркета. Под сценой никого, но между рядами авто посетители танцуют. Полуторачасовый концерт по итогу больше походил на камерный фестиваль в странных декорациях. Гости довольны — такого не было уже давно. Разъезжаются все за считанные минуты — завтра рабочий день. Конечно, это не первая попытка вписаться в карантинный формат. Green Grey недавно провели концерт на крыше гостиницы, позвав гостей занять места на балконах соседнего корпуса. Летники, дворы, пляжи и другие локации под открытым небом стали основными площадками для импровизированных вечеринок, но в этом случае о масках и строгом соблюдении социальной дистанции речь обычно не идет. Подобное происходит в разных странах, так как ограничения только начинают снимать. И даже шутка «наконец вечеринки снова станут андеграундными» уже не шутка: в Британии только в этом месяце провели два незаконных рейва на несколько тысяч человек. Мало того, что это масштабное нарушение карантина, все еще и закончилось смертью от передозировки, изнасилованием и поножовщиной. На этом фоне затея с концертом в автокинотеатре выглядит верхом осознанности, да и формат отличный: стоило бы провести такое событие в нормальной жизни. Но в условиях карантина это полноценно сработает разве что в случае ливня. Иначе непонятно, как теплой летней ночью заставить всех сидеть в авто, а не выбираться наружу и социализироваться. При этом полностью безопасные концерты все же возможны — это доказали в опере Барселоны. 22 июня там исполняли Пуччини, усадив в зал вместо зрителей 2 292 вазона с растениями. А для людей придется придумать что-то другое, и лучше бы вакцину. Все остальное не сработает — слушать музыку и танцевать вместе слишком классно, а на конец лета и осень уже слишком много заманчивых анонсов.

По всій Україні відбулась акція #стопкультурнийкарантин за пом'якшення обмежень для шоу-бізнесу. В ніч на 13 травня сотні світлових променів з 5400 прожекторів світили в небо протягом трьох годин більше ніж у 25 містах України. У Києві небо підсвітили з 20 культурних локацій міста: фестивальних майданчиків, концертних залів, клубів та парків. Таким чином представники креативной індустрії вирішили призвати владу до розробки спільного плану виходу з карантину для галузі культури: "Якщо нас не чують, то нас побачать! Пандемія Covid-19 зупинила весь світ. Коли уряди інших країн рятують свої економіки шляхом підтримки населення та бізнесу, планують поетапні виходи з карантину та прогнозують ймовірні сценарії для індустрій, український уряд ще тільки розробляє програми подолання кризи. При цьому сфера креативних індустрій та видовищних заходів знаходиться у забутті. Нас ніби не існує". Підприємці просять знизити ПДВ на продаж квитків та офіційно встановити кінець карантинних обмежень, щоб коректно планувати масові заходи та не втрачати гроші через їх скасування. У випадку часткового зняття обмежень з кінця липня підприємці просять збільшити квоти – дозволити заповнювати зали на третину, а не обмежувати загальну кількість квитків до 300. Без роботи, за підрахунками організаторів акції, залишились близько 750 тисяч українців, які задіяні в шоу-бізнесі.  Автор фото: Андрій Довгань